Обережно, моральні виродки!

Скажу одразу – мене нудить від сучасного мейн-стріму любити кішечок і собачок. Усі ці кото-фото, мімімішки і няшки – така бридота. Але пост про тварин все-таки буде. Тому що одне діло – постити до соцмереж рожеві картинки з тваринками, а інше – цих тваринок дійсно любити, або хоча б поважати як живі створіння.

Учора після обіду  на перехресті біля спорткомплексу сталося дике і незбагненне: перед перехрестям загальмувала сіренька іномарка, з пасажирського місця визирнула молода білява панночка і кинула на тротуар білий целофановий пакет.

Поплавський VS Flannery: добро перемагає

У мене був твердий намір нічого не писати про «Кролевецькі рушники» та ярмарок. Владні сайти та сторінки у соцмережах створили навколо цих подій такий інформаційний шум, що аж страшно – уже цілий тиждень вони не жаліючи пальців та очей вистукують на клавіатурах звіти з кожного заходу, відслідковують кожен крок гостей та учасників. Здавалося б, такий інформаційний штурм повинен повністю заглушити глас народу і поодинокі об’єктивні пости, позбавлені солоденької патоки мали би загубитися у потоці офіційної інфи.

Але, шановні, проглядаючи свою френд-стрічку у вконтакті (та й у фб теж) останніми днями – отримую порцію здивування. Десятки і десятки моїх інтернет-друзів постять фотки з фестивалю, викрикують захоплене «браво, люблю, це було круто». І що би ви думали так розворушило кролевчан різних вікових і соціальних категорій? Відповідаю – вибухову дію на наших співгромадян та співгромадянок справили хлопці з далекої країни Нідерланди. Європейський гурт, що називає себе фолк-рок бенд Flannery привіз до нас неоковирну і дивну, але таку мелодичну волинку, а також порцію якісної музики, а також трохи європейського світогляду і культури. І – о диво! – кролевчани заговорили про них, полюбили їх і почали передавати про них історії з уст в уста.

Увесь контакт у фотографіях з цими легінями!) Дівчатка обіймаються, дівчатка беруть автографи, хлопці потискують руку, поважні чоловіки і жінки клацаються «на пам'ять»… Це фурор, скажу я вам. І шо, де той Поплавський? Де тії пихаті та блискучі місцеві зірки? 

Красиві та задоволені кролевчани разом з музикантами Flannery. Фото взяті зі стрічки новин Кролевця без купюр у соцмережі "вконтакте".

Запам’ятайте, дорогі і шановні ті, хто керує фестивалем та обирає склад його учасників! Кролевчани – не дурні. Як тільки з’явилось щось вартісне у на горизонті – вони відразу відреагували. Ніколи заїжджені псевдозірки зі своїм деградаційним посилом не зроблять вам такого резонансу, як якісні та неординарні колективи. Голі факти, як бачите!

Отож, дякую усім причетним до появи цього гурту у Кролевці і бажаю нам усім дожити до справді якісного та гідного Міжнародного фестивалю!

Камо грядеши, або Ще один кролевецький привид

Кролевець без купюр продовжує колекціонувати різноманітні місцини, котрі дуже скоро можуть зовсім зникнути з лиця землі. Ні для кого не секрет, що в нашому місті валиться і руйнується все, з чого бізнес не може вичавити легкого прибутку – починаючи від цілих хуторів, заводів та фабрик і закінчуючи простими історичними будівлями. Отож, у свою так звану «червону книгу» ми заносимо об’єкти і місця, якими помилуватися скоро можна буде хіба що на знімках.

Покинутий хутір Хоменкове. Подорож друга, містична.

Якось навесні "Кролевець без купюр" писав про покинутий хутір Хоменкове. Тоді моя прогулянка по хутору була сонячна, добра, окутана пеленою тихого смутку. Нещодавно було вирішено повернутися і дослідити цей острів мертвих детальніше, аби залишити його жити хоча б у світлинах. 

Втім, подорож ця вдалася зовсім не така, як минулого разу і прямо кажучи, зовсім не така, як того чекалося. Хоменкове зустріло мене вороже і містично - немов оті тіні забутих предків, про які йшлося минулого разу, насправді блукають поміж розтрощених садиб...

Але, не забігаймо наперед. Розкажу-но я все по порядку. 

Виявляється, Хоменкове - не таке уже й маленьке. Головна вулиця (вірніше, стежечка, що від неї лишилася) тягнеться дууже довго. Йього разу я заходжу з того її кінця, що далі від траси - хочеться побачити найвіддаленіші куточки.

Знайти початок моєї жаданої "вулиці" - не так-то просто. Мені пощастило: я маю досвідченого провідника. Ми проходимо нескінченні поля кукурудзи та гречки, занурюємося у лісові хащі.

Живіть, малята! або що робити зі старими речами

Прогулююсь я якось містом, аж раптом - дивина та й годі! Після того, як з будинку побуту зняли вивіску "Антошки", оголилася стара вітрина.

Якщо чесно, я навіть не пам'ятаю, коли ж ця вивіска функціонувала. Але ці радянські значки побутової техніки у стилі "примітив" такі зворушливі! Це справжнє диво, що вони до цих пір збереглися! Відик, духовка, телевізор, ПК - у такому вигляді ці предмети вже давно не використовуються. Це вам справжній вінтаж, ретро, чи навіть антикваріат.

Що здохло в Кролевецькому королівстві або Стоп, цензура

Не пройшло і півроку після публікації "Кролевця без купюр" про недобудовані будинки міста, як нарешті цією темою зацікавились офіційні ЗМІ. Браво, шановні!
Один з наших читачів прислав нам з цього приводу прекрасний скрін-шот їхньої інтернет-сторінки, гідний почесного звання демотиватора.

Не буду вдаватися у демагогію і коментувати - народна творчість вона і є народна творчість.

Прокоментувати хочеться от що: що це таке у нашому королівстві здохло, що місцева влада раптом послабила цензуру і дозволила викласти перед людське око не іміджеву інформацію? Невже у нас тепер змінився курс і ми косимо під демократичних і самокритичних? 

Хотілося б вірити, звичайно, у краще... Але я все ж ставлю три крапки. 

Рагулі по-нашому: дайджест найдивнішого і найзахопливішого у кролевецьких інтернет-ресурсах

Є такий сайт - рагулі називається. Він присвячений тому, чого в Україні - лопатою греби. А саме - рагулізму наших громадян. Так, натрапивши на котрийсь із "регіональних" постів, мене осяяло: РА-ГУ-ЛІ - от яку вивіску уже давно пора було би присобачити на двері більшості наших установ - державних і недержавних.
Це слово настільки влучно характеризує життя Кролевчан, що аж сльози на очі навертаються. Так, ми нація тотальних рагулів - від верхів і аж до самих низів.
Хоч як важко було читати усю ту солоденьку патоку, якою самі себе поливають панове очільники міста, мені все ж вдалося проглянути кролевецькі інтернет-ресурси та сторіночки соцмереж. Оце - клондайк рагулізму, скажу я вам!

Розруха не в клозетах, а в головах: підтвердження

Бінго! Нарешті я напишу позитивний пост. Ну, як позитивний - все в нашому світі відносно, звичайно ж. 

От є у мене така дивна звичка - помічати обстановку в туалетах закладів харчування, а потім про це все вам тут розповідати. Може це й дивно, але це абсолютно точно відображає рівень людської культури. Просто-таки лакмусовий папір: зайшов до вбиральні, і вже знаєш, що воно за один хазяїн цього кафе. Ми з вами здійснили віртуальну подорож до кролевецьких генделиків "Доміно", "Полєсьє" та "Сказка". На черзі - улюблене місце тих, що претендують на звання "крутих", далеко не бюджетний заклад "Моя сім'я".

Мої перші кролевецькі бомжі або Ліки від думок

Недавно у мене сталося справжнє потрясіння. Це ж до якого життя треба дійти, щоб у Кролевці промишляти сміттям? Можете назвати це наївністю чи навіть дурістю, але мені все життя думалося, що у нашому місті бомжувати просто нереально. Ну скільки навколо пустує землі, скільки порожніх хат стоїть? Картоплину і дах над головою можна собі знайти завжди. Якщо працювати. Оце магічне слово, якого так багато українців бояться, як вогню. ПРА-ЦЮ-ВА-ТИ. 

Дідько! Та це не зла долюшка їх так покидала, це ж вони самі обирають собі таке життя?

Історія однієї ненародженої поеми

А розкажу-но я вам одну байку. Вірніше, покажу. Сталося це вже давненько і не зі мною, проте один знайомий люб'язно передав мені у користування і саму історію, і фото до неї. Історія ця дуже коротка і проста. Пішов якось мій знайомий з друзями на риболовлю. Виходили на світанку. Вранішній туман так красиво стелився по свіжій весняній зелені, що чуйне до краси серце від істинно чоловічої забави "половити рибку" переметнулося до "зафіксувати, зберегти". Ніжна голубінь ставочка, клуби туману, мерехтливі крапельки роси... Ранкове пробудження природи змушувало серце битися частіше, а потім завмирати: "Господи милосердний, у якому красивому світі ми живемо! Яке прекрасне моє місто і як гарно, що я в ньому живу" - приблизно такі думки ворушилися в голові мого знайомого. 

Єврейське кладовище в Кролевці. Фоторепортаж

Чомусь кладовища - це останній прихисток спокою та тихих думок. Мабуть, кожен із нас бував на знаменитих Байковому цвинтарі у Києві та Личаківському - у Львові... Але мало хто з кролевчан цінує неймовірно глибоку тишу нашого єврейського кладовища. "Дім світу", "Дім життя", "Дім вічності" - так буквально перекладається з івриту поняття, яке позначає у євреїв цвинтар. І дійсно…

Тухлий піар або Чи можна спекулювати дітьми?

Я, мабуть, ніколи не зрозумію: як ми умудряємося спаплюжити і попрати все, що є найдорожчого, святого і недоторканого. Думалось би, діти - це ж єдине, на чому не можна спекулювати. Це чисті, янгольські створіння, це саме життя у його зародку.
І що? У Міжнародний день захисту дітей ми для дітей робимо усе, аби тільки вони не почували себе анітрішечки щасливими. Наші вельмишановні високі мужі влаштували малятам псевдо-веселий концерт на палючому сонці - самі повтікали після третьої пісеньки під прохолодний шепіт кондиціонерів, а дітвора мучилась до темних кіл в очах.

Тіні забутих предків, або як живе покинутий хутір Хоменкове

Якщо хтось би захотів порівняти карту Кролевецького району сьогодні і років сорок тому - то дуже здивувався б. Навколишні села та хутори стрімко і невблаганно вимирають. Руйнуються покинуті клуби, магазини та школи. Проростають жилаві тополі крізь підлогу будинків, які колись були чиєюсь батьківською хатою... Все, що люди будували, доглядали і цінували - знищує моторошне і невблаганне дихання часу. Мені здається, що зруйнована часом оселя набагато страшніша, ніж та, яку розтрощив ураган чи землетрус. Після стихійних лих життя закипає ще потужніше, всі сили кидаються на оновлення і розвиток. А покинуті місці назавжди огортають сутінки. У них поселяється затхла смерть.

Данбасс в паніманії улічних муток або чому я іноді мрію про беруші

У стрічці новин натикаюсь на повідомлення, що "Потапа и Настю Каменских забросали яйцами во время концерта в Тернополе". Правильно, думаю, зробили. Не за російську мову, і не за Путіна – а просто за те, що вони виїдають мозок нашим дітям, пришвидшують своїми піснями деградацію нації. 

Звичайно, про смаки не сперечаються, але де ж тут в біса смак? Сучасні дегенеративні поп-звьозди особисто в мене викликають саму огиду. Примітивні односкладові тексти, оголені дупи – от і все, що можна угледіти в телевізорі.

        

Володимир Лутаєв: я повністю розчиняюся у тому зображенні, яке створюю

Чи бачили ви коли-небудь, як народжується мистецтво? І що при цьому виражає обличчя майстра, його рухи, його слова? Саме у моменти творчості можна пізнати людину, окреслити правдивий і точний її образ, її портрет. Художник та майстер тату, кролевчанин Володимир Лутаєв – істинне тому підтвердження. «Під час роботи я розчиняюсь у тому зображенні, яке створюю». – розповідає він. – «Повністю абстрагуюсь від навколишнього світу, залишаюсь сам на сам зі своім творінням. Близькі люди говорять, що в такі моменти до мене неможливо достукатись. А вираз обличчя, як каже моя дружина ,настільки суворий, що краще мене не відволікати від роботи.» 

 Мені закортіло трохи розпитати Володимира про творчість – адже його знає практично кожен житель Кролевця. Як то кажуть, за мистецтвом усі йдуть саме до його оселі.

Навіщо кролевецьким вчителям знати алфавіт?

Іноді, гуляючи вулицями Кролевця, я жалкую, що взагалі маю вуха.
Біля арматурного заводу тротуар, і без того надто вузький, перегородили чотири монументальні молодички, з голови до ніг обтягнуті латексом, люрексом, чи біс їх знає якими ще блискітками. Мушу гальмувати, і чую отакий премилий діалог: "Да я учітєль англісского язика вапщє-то. Поняла? Хотя, я блін і алфавіта не знаю. Прікінь, були у мене меншачкі, так разом із німі трохі падучіла" - "Та капєц, я он вобщє - укрАінского не знаю. (подумавши кілька секунд) Да і руского тоже. А нашо?" Далі я слухати уже не можу, практично тікаю. Мені об спину розбивається огидний регіт, навіть іржання - ну звісно, знати алфавіт - це ж така дурість!
Курва-мама! Ну як це???? Я взагалі-то рідко дозволяю собі лайку, особливо писемну. Бо для мене друковане слово - то святе. І моя перша вчителька, що подарувала можливість занурюватися у цей чарівний світ під назвою "слово" - вона теж свята. Ні, я зовсім не стверджую, що вчителі повинні харчуватися амброзією і цуратися земної скверни. Але ж на бога! Вчитель - це зразок, він повинен обтяжити себе хоча б елементарним інтелектом та культурними принципами. А оте... Закликаю усіх батьків бути обережними: не дай боже вашій дитині потрапити в абсолютно дегенеративні лапи отакого "учітєля англісского язика".

Маленький подарунок шановній учительці - вивчайте на здоров'я!

Рефлективні роздуми про світову діалектику

Чудні діла твої, господи. А ще чудніші – люди, яких ти продукуєш на цей світ. Кожен день ми стикаємось з хомо сапіенсами, чиє існування змушує безпорадно піднімати брови і чухати потилицю.

От, скажімо, їду я собі у середньостатичній маршрутці середньостатичного зимового ранку, середньостатистично втеліщившись між склом та інфантильною пергідрольною білявкою з верескуватим «пєрєдайтє пжалста». Зупинка. На задніх дверях значно повільнішало , і туди заходить суб’єкт вкрай неінтелігентного і занедбаного виду. Публіка кривиться, мов од лимону, але в салоні тихо.  Напруга з’являється, коли бомж (будемо відверті – це таки бомж), видаючи малозрозумілі (але з тону їх зрозуміло, що неодмінно філософські) сентенції, починає порпатися у своїх широких, як тихий океан, лахміттях десь у районі ременя. Коли всім стає очевидно, що чолов’яга хоче пісяти і зупинки чекати не збирається, у маршрутці здіймається ґвалт. І тут мій мозок, мов святковий пиріг ножем, прорізає фразою: «Вадітєль, вивєдітє отсюдава цього клошара, а то он нас усєх тута абассит!». На фоні стриноженого суржикового бекання оте французьке «клошар» виглядає  прибульцем з іншої планети. Це ж як на корову одягти норкове манто!

Водій все-таки виштовхує бідолаху, людська «начинка» маршрутки повертається до звичного апатичного стану. А я ніяк не можу второпати: як у наших людях вживаються такі різні, діаметрально протилежні, абсолютно несумісні речі? Звідки в лексиконі монументальної совєцької Людки/Зінки слово «клошар»? Чому студенти по своїх обідраних гуртожитках жеруть мівіну, зате неодмінно купують останню модель айфону? Як умудряється стандартна Катя/Люся, менеджер середньої ланки, ходити на роботу в драних колготках, зате з вечірнім макіяжем кіно-зірки?

Чудні діла твої, господи. Дивну ти створив країну – з її могутньою культурою і одночасно тотальним безкультур’ям;  з її художниками, поетами,композиторами і разом з тим – з її клошарами, гопніками і політиками. І я кожен день дивуюся з нас, українців, проте кожен день дякую всевишньому, що довелось народитися саме тут.

Ось такі вони, справжні паризькі клошари.

Сміттєві голови або чому весна забарилася?

Ще вчора кролевецькими вулицями текли весняні струмки, що часом перетворювалися навіть на бурхливі ріки. А вже сьогодні зранку все місто вкрилося казково-пухнастим сніжним покривалом. І все б воно нічого, наче ж красиво і неймовірно радісно, та мені з голови чомусь не виходить думка: це вже сама природа вказує нам, дурням на те, що пора би призадуматись. Про що? - спитаєте ви. А ось про що! Наші вулиці потопають у смітті найрізноманітнішого вигляду та походження. З настанням весни усе те добро вилазить на очі, і так гидко робиться матінці-природі, що вона з несамовитістю засипає нашу землю знову снігом. Сип, комунальникам на радість! Побільше би снігу, тоді і прибирати не доведеться - все біленьке і гарненьке.

Цегляний монстр на Чкалова: хто стане наступною жертвою?

Звісно ж, ніхто не хотів би мати вдома смітник чи якусь занедбану руїну. Але ж Кролевець – це наш дім, чи не так? Тоді чому ми перетворюємо його на помийну яму, яка іноді стає не просто огидною, а ще й небезпечною?

Звернімо увагу на стару недобудову по вул. ­­Чкалова. Скільки себе пам’ятаю – вона зажди була похмура, обшарпана, а головне – аварійна. Улюблене місце бродячих псів, щурів, наркоманів та школярів, що втекли з уроків розпити пляшечку якогось шмурдяку, вибачте на слові. Буквально за кілька метрів – житловий будинок та двір, у якому граються маленькі діти. Логічне питання: невже їхні матері не турбуються про те, що поряд знаходиться такий об’єкт? Хто буде відповідати за дитину, привалену бетонними перекриттями, які вже не один рік погрозливо хитаються? І нарешті, що думають з цього приводу самі мешканці прилеглих територій?

Revo - forever або що поробляють наші діти у вільний час?

Нещодавно мені довелося побувати на такій собі «прогулянці» по одній з кролевецьх недобудов. В народі це місце називають «стройка». Променад виявився дуже повчальним. Але про нього – трохи пізніше. Якось непомітно в окрему тему для розмови виділилися неперевершені шедеври місцевих худо-художників. Буквально кожен сантиметр цегляних стін про щось кричить і волає.

Різноманіття цих «наскельних» малюнків дає підставу стверджувати, що школярі тут проводять немало часу. А їх зміст вказує на високий рівень розвиненості і культурності сіїх рембрантів і гогенів. Матюки, зізнання у коханні і класичне «васька дурак» іноді перемежовується зовсім несподіваними речами. Речами, котрі змушують замислитися. Особливо мене вразив велетенський слоган, придуманий якимось геніальним підлітком і направлений на популяризацію прекрасного напою Revo.