Рефлективні роздуми про світову діалектику

Чудні діла твої, господи. А ще чудніші – люди, яких ти продукуєш на цей світ. Кожен день ми стикаємось з хомо сапіенсами, чиє існування змушує безпорадно піднімати брови і чухати потилицю.

От, скажімо, їду я собі у середньостатичній маршрутці середньостатичного зимового ранку, середньостатистично втеліщившись між склом та інфантильною пергідрольною білявкою з верескуватим «пєрєдайтє пжалста». Зупинка. На задніх дверях значно повільнішало , і туди заходить суб’єкт вкрай неінтелігентного і занедбаного виду. Публіка кривиться, мов од лимону, але в салоні тихо.  Напруга з’являється, коли бомж (будемо відверті – це таки бомж), видаючи малозрозумілі (але з тону їх зрозуміло, що неодмінно філософські) сентенції, починає порпатися у своїх широких, як тихий океан, лахміттях десь у районі ременя. Коли всім стає очевидно, що чолов’яга хоче пісяти і зупинки чекати не збирається, у маршрутці здіймається ґвалт. І тут мій мозок, мов святковий пиріг ножем, прорізає фразою: «Вадітєль, вивєдітє отсюдава цього клошара, а то он нас усєх тута абассит!». На фоні стриноженого суржикового бекання оте французьке «клошар» виглядає  прибульцем з іншої планети. Це ж як на корову одягти норкове манто!

Водій все-таки виштовхує бідолаху, людська «начинка» маршрутки повертається до звичного апатичного стану. А я ніяк не можу второпати: як у наших людях вживаються такі різні, діаметрально протилежні, абсолютно несумісні речі? Звідки в лексиконі монументальної совєцької Людки/Зінки слово «клошар»? Чому студенти по своїх обідраних гуртожитках жеруть мівіну, зате неодмінно купують останню модель айфону? Як умудряється стандартна Катя/Люся, менеджер середньої ланки, ходити на роботу в драних колготках, зате з вечірнім макіяжем кіно-зірки?

Чудні діла твої, господи. Дивну ти створив країну – з її могутньою культурою і одночасно тотальним безкультур’ям;  з її художниками, поетами,композиторами і разом з тим – з її клошарами, гопніками і політиками. І я кожен день дивуюся з нас, українців, проте кожен день дякую всевишньому, що довелось народитися саме тут.

Ось такі вони, справжні паризькі клошари.

Сміттєві голови або чому весна забарилася?

Ще вчора кролевецькими вулицями текли весняні струмки, що часом перетворювалися навіть на бурхливі ріки. А вже сьогодні зранку все місто вкрилося казково-пухнастим сніжним покривалом. І все б воно нічого, наче ж красиво і неймовірно радісно, та мені з голови чомусь не виходить думка: це вже сама природа вказує нам, дурням на те, що пора би призадуматись. Про що? - спитаєте ви. А ось про що! Наші вулиці потопають у смітті найрізноманітнішого вигляду та походження. З настанням весни усе те добро вилазить на очі, і так гидко робиться матінці-природі, що вона з несамовитістю засипає нашу землю знову снігом. Сип, комунальникам на радість! Побільше би снігу, тоді і прибирати не доведеться - все біленьке і гарненьке.

Цегляний монстр на Чкалова: хто стане наступною жертвою?

Звісно ж, ніхто не хотів би мати вдома смітник чи якусь занедбану руїну. Але ж Кролевець – це наш дім, чи не так? Тоді чому ми перетворюємо його на помийну яму, яка іноді стає не просто огидною, а ще й небезпечною?

Звернімо увагу на стару недобудову по вул. ­­Чкалова. Скільки себе пам’ятаю – вона зажди була похмура, обшарпана, а головне – аварійна. Улюблене місце бродячих псів, щурів, наркоманів та школярів, що втекли з уроків розпити пляшечку якогось шмурдяку, вибачте на слові. Буквально за кілька метрів – житловий будинок та двір, у якому граються маленькі діти. Логічне питання: невже їхні матері не турбуються про те, що поряд знаходиться такий об’єкт? Хто буде відповідати за дитину, привалену бетонними перекриттями, які вже не один рік погрозливо хитаються? І нарешті, що думають з цього приводу самі мешканці прилеглих територій?

Revo - forever або що поробляють наші діти у вільний час?

Нещодавно мені довелося побувати на такій собі «прогулянці» по одній з кролевецьх недобудов. В народі це місце називають «стройка». Променад виявився дуже повчальним. Але про нього – трохи пізніше. Якось непомітно в окрему тему для розмови виділилися неперевершені шедеври місцевих худо-художників. Буквально кожен сантиметр цегляних стін про щось кричить і волає.

Різноманіття цих «наскельних» малюнків дає підставу стверджувати, що школярі тут проводять немало часу. А їх зміст вказує на високий рівень розвиненості і культурності сіїх рембрантів і гогенів. Матюки, зізнання у коханні і класичне «васька дурак» іноді перемежовується зовсім несподіваними речами. Речами, котрі змушують замислитися. Особливо мене вразив велетенський слоган, придуманий якимось геніальним підлітком і направлений на популяризацію прекрасного напою Revo.

Віват, укрзалізниця або невигадана історія одного 8 березня

Укрзалізниця – дуже гаряча для мене тема. Так склалось, що за останні роки мені довелось чимало користуватися її послугами. І за цей час в арсеналі назбиралося дуже багато різноманітних «залізничних» історій – вистачило б на чималу збірку оповідань. Але усі ті історії переважно негативні, тим-то я і не дуже прагну їх розповідати. Але, як говорив один відомий персонаж – «льод тронулся!». Нарешті в мене є і добра історія.

Уже традиційно на 8 березня до Кролевця доїхати поїздом чи електричкою – просто нереально. Хай там сильніше гикнеться Кларі Цеткін, чиказьким повіям, чи ще бозна-кому, причетному до створення цієї дати. Не знаю, як зі святом, але ажіотаж на залізниці у цей день вони створили точно. Втім, «справжні кролевчани не бояться нічого» – повторюю собі як мантру, і поринаю і подорож-невідомість. Квиток маю лише до Ніжина. Далі мій поїзд прямує на Петербург через Чернігів, а я маю всі шанси залишитися вивчати славетну ніжинську землю на невизначений термін. Та все сталося, немов у казці. Поїзд мене зустрів привітно: чайні скляночки в ажурних підставках, ядучо-червоні велюрові сидіння і штори в тон – справжній совєцький шик. У Ніжині мені довелося пробути ні багато ні мало – півтори хвилини. Тільки-но висаджуюсь – під’їжджає електричка на Кролевець.  І тут  почалися дива. Пані провідниця, ця рятувальниця недолугих мандрівників, ця залізнична мадонна бере мене «на борт» без квитка, і – увага! – не бере з мене ні копійки. Атракціон небаченої щедрості, чи вияв неабиякої  людяності? Хто зна. Але я їду собі в м’якому крісельці, розглядую поруділий сніг, що його намагається скинути з себе стомлена земля, і радію. Радію зовсім не від того, що довелося зекономити кільканадцять грошей, а від того, що ця жіночка пробуджує в мені віру в інших людей. «Люди хороші, люди хороші!» – вже друга за сьогоднішній день моя мантра.

Вже на виході про всяк випадок шось намагаюсь спитати , мовляв, «скільки?».  А вона мені так лагідно: «не задєржуйтєсь, а то состав одправляється». І моя купюра так і не досягає її кишені… «ЛЮДИ ХОРОШІ, ЛЮДИ ХОРОШІ!»

Тепер залізниця для мене стала виглядати трохи по-іншому.

Пляшковий клондайк у кролевецькій лікарні

            От така, відверто кажучи, шокуюча картина постала переді мною сьогодні – у підвалі, що веде до буфету Кролевецької ЦРЛ. Тут навіть у кріпенного чолов’яги  мимоволі виникне асоціація із кривавим фільмом про хірурга-маніяка та психопата за сумісництвом.

Дядюшка Ленін: за і проти

  Досить давно в одній соцмережі мною була випадково підслухана (чи то пак, «підчитана») гаряча дискусія кролевчан з приводу переносу/знищення/предання анафемі пам’ятника В. Леніну, який, як відомо, преспокійно собі стоїть прямо в центрі нашого міста. Але, по-правді сказати, я не маю однозначної думки з цього питання. З одного боку – ну стоїть собі і стоїть, нікому не заважає. Як у тому фільмі: «кто ж его посадит, он же памятник». Колеса Лєнін машинам не вгинає, як глибочезні ями на дорогах, сміття ніде не розкидає, як «круті» школярі, ну і ще купа усіляких «не». З іншого боку, було б зовсім незле поставити на тому місці щось «українськіше». Ну хоча б того ж самого Тараса Григоровича, а може й Лукаша. Як альтернатива – взагалі розбити міні-сквер з фонтанчиком/клумбами/морозивом.

Аби остаточно не загубитися у плині власних міркувань, було вирішено спитати випадкових перехожих: а що вони думають з цього приводу?

Точного відсоткового співвідношення відповідей респондентів наводити не буду, статист із мене так собі. Але висновок чіткий і однозначний: ну не замарачіваєцца пересічний кролевчанин з приводу місця проживання дядюшкі Лєніна! Їм і так проблем вистачає – як на роботу добігти по такій ожеледиці, бо єдина маршрутка зламалася; де купити дешеве сало, бо в найближчому магазині ціни завищені до космічних розмірів.

Тож, мораль моєї байки така: покиньте ви у спокої того Леніна, а займайтеся краще проблемами важливими і болючими, яких у Кролевці повно – є де розгулятися і показати, на що здатен.

Фото дядюшкі Лєніна во врємєна билой слави. Джерело: http://www.etoretro.ru. До речі, там є багато цікавих фоток про старий Кролевець.

Найкраще місто у світі

Старе фото, зроблене на телефон. Чомусь ніколи раніше моя увага не сконцентровувалась на цих аж занадто «пізанських» стовпах. Кажуть, що ніякої суттєвої небезпеки ці похилені тримачі електродротів не несуть – впасти вони начебто не можуть. Не знаю, як там з технікою безпеки, але настрій вони створюють відповідний. Все-таки Кролевець може бути і містичним, і загадковим, і похмурим, і яким тільки завгодно) Мені здається, професійний фотограф міг би відзняти тут просто шедевральний кадр, тим паче за туманної погоди.

Отож, беріть у руки фотоапарати, і гайда знімати Кролевець – найкраще місто у світі!

Хто малює вивіски кролевецьких бізнесменів, або Малєвіч отдихаєт

Ауреліано Буаендіа зараз нікого не цікавить, Рендл Макмерфі взагалі нікому не відомий, а старого-доброго Санчо Пансу розіп’яли на убогих вивісках пивних генделиків. Але.. Давайте поговоримо якраз про вивіски. Прогулявшись вулицями Кролевця, ви починаєте розуміти, що назвати магазин/кафе «Санчо Панса» – це ще ого-го який креатив. Бо ж у нас – у кращому випадку просто «магазин», а в гіршому – …  Але не забігаймо наперед: до вашої уваги рейтинг бездарних, неконкурентноспроможних і просто смішних назв магазинів і підприємств Кролевця, якими панове бізнесмени буквально відлякують своїх потенційних покупців.

Магазин "Біо Меблі". Себто, "салон", як промовисто назвав його хазяїн. Але ж, усі ми знаємо, які там продаються товари і наскільки вони "біо". Тому, за те, що містить неправдиву інформацію, ця вивіска втрачає взагалі право на існування.

Доволі безглузде сусідство вивісок. Не всякий захоче придбати букета коханій дівчині там, де купують поминальні вінки вбиті горем люди – картини і навіть самі думки про смерть відлякують покупців, погодьтеся. А там ще й магніти, сувеніри і ксерокс - повний набір безглуздості.

 

Магазин жіночого одягу «Мода». Чомусь  так хочеться процитувати мою бабусю «мода – нас...ав і хода». Безфантазійно і повний несмак.

Особисто у мене ця вивіска викликає огиду. Противний відштовхуючий манікюр, меншими літерами набрано назву послуги, а великими – «Инна». Таке враження, що продають руки цієї самої инни. Або й інші частини тіла. Фе.

Український сувенір – це дуже добре. Але чому український сувенір має рекламуватися російською мовою? Ми що, не здатні прочитати двох слів, написаних державною мовою?

Це взагалі шедевр. Розпродаж одягу та взуття відразу усіх трьох сезонів, до того ж сам магазин, як я розумію, називається «Мір галантереї. Всьо для женщін». Знову російська. Знову несмак. І чого так обділили осінь з розпродажем - не ясно.

Жоден філолог не в змозі вам пояснити смисл фрази «нейтральні ритуальні послуги». Це що, ховають без фейсконролю, чи без огляду на політичну приналежність? Чи бувають ритуальні послуги не нейтральні, а скажімо ультраліві? Чи це такий рекламний хід, щоб краще запам’ятовувалось? Ну і куди ж без ксерокса – він у нас уже як індикатор хорошого бізнесу.

Це коментувати ніяк не можу. Скільки не напружуй мозок, а все одно не здогнатися – що ж рекламує оця кобила-зірка.

Єдина вивіска, яка торкнула за живе. По-хорошому. Видно, що у хазяїна цього бізнесу є трошки фантазії, трошки знань про походження назви нашого міста, трошки любові до Кролевця. Обов’язково куплю яку-небудь крульбаску, і потім розкажу яка вона на смак

 

 Тож, вельмишановні підприємці! Відкриваючи власний бізнес – напружте хоча б трошечки свою фантазію і придумайте тому бідолашному магазину якусь гідну назву. Якщо ж не виходить – то навіть самий посередній копірайтер легко зможе вам у цьому допомогти. І повірте – покупці до влучної вивіски злітатимуться, як бджоли до меду!