Рефлективні роздуми про світову діалектику

Чудні діла твої, господи. А ще чудніші – люди, яких ти продукуєш на цей світ. Кожен день ми стикаємось з хомо сапіенсами, чиє існування змушує безпорадно піднімати брови і чухати потилицю.

От, скажімо, їду я собі у середньостатичній маршрутці середньостатичного зимового ранку, середньостатистично втеліщившись між склом та інфантильною пергідрольною білявкою з верескуватим «пєрєдайтє пжалста». Зупинка. На задніх дверях значно повільнішало , і туди заходить суб’єкт вкрай неінтелігентного і занедбаного виду. Публіка кривиться, мов од лимону, але в салоні тихо.  Напруга з’являється, коли бомж (будемо відверті – це таки бомж), видаючи малозрозумілі (але з тону їх зрозуміло, що неодмінно філософські) сентенції, починає порпатися у своїх широких, як тихий океан, лахміттях десь у районі ременя. Коли всім стає очевидно, що чолов’яга хоче пісяти і зупинки чекати не збирається, у маршрутці здіймається ґвалт. І тут мій мозок, мов святковий пиріг ножем, прорізає фразою: «Вадітєль, вивєдітє отсюдава цього клошара, а то он нас усєх тута абассит!». На фоні стриноженого суржикового бекання оте французьке «клошар» виглядає  прибульцем з іншої планети. Це ж як на корову одягти норкове манто!

Водій все-таки виштовхує бідолаху, людська «начинка» маршрутки повертається до звичного апатичного стану. А я ніяк не можу второпати: як у наших людях вживаються такі різні, діаметрально протилежні, абсолютно несумісні речі? Звідки в лексиконі монументальної совєцької Людки/Зінки слово «клошар»? Чому студенти по своїх обідраних гуртожитках жеруть мівіну, зате неодмінно купують останню модель айфону? Як умудряється стандартна Катя/Люся, менеджер середньої ланки, ходити на роботу в драних колготках, зате з вечірнім макіяжем кіно-зірки?

Чудні діла твої, господи. Дивну ти створив країну – з її могутньою культурою і одночасно тотальним безкультур’ям;  з її художниками, поетами,композиторами і разом з тим – з її клошарами, гопніками і політиками. І я кожен день дивуюся з нас, українців, проте кожен день дякую всевишньому, що довелось народитися саме тут.

Ось такі вони, справжні паризькі клошари.