Я - людина Кролевця

Коли із неба спадає морок марних сподівань, коли думки розпливаються у життєвій буденності, хочеться закрити очі і навмання брести цими вуличками, де до болю знайомий кожен камінець. Перетинати площу під лопотіння прапора, уявляючи, як при цьому усміхається з нього Святий Гавриїл, звернути до парку, вдихати його запах. Відчувати перехожих, вбирати в себе їх погляди, думки, клацання підошов і запальничок, ржавий скрип паркових гойдалок, посмішки, шарудіння ранкової  газети, кожен подих і кожну секунду мого старого друга, мого пристрасного закоханця, мого дбайливого батька – мого міста.

І ці люди… Ти їх не бачиш, ти їх просто відчуваєш…  Чи в запиленому книжковому магазині той дивний дідусь в окулярах подарує тобі книжку, що стане потім улюбленою на все життя. Чи в душному плацкарті, де світла надто багато, щоб спати і надто мало, щоб читати – якраз стільки, щоб збожеволіти – ота проста жінка з натрудженими руками відкриє просту істину, що стане поводирем у твоєму житті. Чи той кирпатий незнайомий хлопчик на велосипеді, що втирав тобі сльози і розбите коліно, та так і лишився назавжди в твоєму житті…

Це все твої люди, люди твого міста. І ти хочеш бути потрібним всім на світі, і ти просто виходиш на вулицю, і ти живеш, бо ти знаєш їх дні, їх дороги, їх дахи, їх святині, їх марення…

І ти знаєш людину свого міста, бо ти також – людина.

У Кролевці взагалі найкращі у світі люди. Принаймні, мені хочеться, щоб так було.