Данбасс в паніманії улічних муток або чому я іноді мрію про беруші

У стрічці новин натикаюсь на повідомлення, що "Потапа и Настю Каменских забросали яйцами во время концерта в Тернополе". Правильно, думаю, зробили. Не за російську мову, і не за Путіна – а просто за те, що вони виїдають мозок нашим дітям, пришвидшують своїми піснями деградацію нації. 

Звичайно, про смаки не сперечаються, але де ж тут в біса смак? Сучасні дегенеративні поп-звьозди особисто в мене викликають саму огиду. Примітивні односкладові тексти, оголені дупи – от і все, що можна угледіти в телевізорі.

        
   І я щиро дивуюся, як можна слухати цих огидних Потапів, Баст, Поющіх трусів, коли у нас, слава богу, ще є кого послухати. Пригадую, кілька років тому довелось побувати на концерті Олександра Розенбаума. Поет і композитор, вкрай розумна та ерудована людина – він на сцені уже більше 25 років. І концерти дає далеко не вперше. Але, незважаючи на це, у залі аншлаг. Вільних місць не знайти. Зате можна розгледіти найрізноманітніші обличчя. Виявляється, любов до Розенбаума – це явище, що не має певної вікової категорії: помічаю багато молоді, студентів, навіть дітей, не кажучи вже про поважних мужчин, вишуканих дам і статечних дідусів і бабусь.

         Артист виходить на сцену, фірмовим жестом одягає окуляри, і зал вмить вибухає невимовним збудженням і захопленням, які не покидають слухачів до самого фіналу концерту. Сам виступ виходить неймовірно душевним: Розенбаум багато говорить про творчість, державу, дає ремарки до пісень. Незмінну тему тварин у своїй творчості коментує так: «Собаки и лошади – наши друзья. Все остальные – животные». Така метафора на диво точно відображає сучасні соціальні тенденції. А Розенбаум далі сипле афоризмами. «Сила державы измеряется ее отношением к старикам и детям» – говорить  він. По залу пробігає схвальний гул.  Ще б, політичні теми для нас що тоді, що зараз – дуже актуальні.

         Як завжди, не обійшлося і без курйозів, властивих нестримній українській душі. Коли на сцену винесли стандартний кошик з квітами артисту від київської райдержадміністрації, зал зустрів його свистом та вбивчим «фу».  Ситуацію врятував сам Розенбаум. «Мы же не на митинге. Мы здесь ради искусства» – заспокоював він занадто активних. І дійсно, заради такого мистецтва, слухачі були ладні на все – ті, кому дістались незручні місця на балконі, весь концерт провели стоячи, аби хоч трохи розгледіти улюбленого поета.

         Музика у Розенбаума неперевершена. Незважаючи на свій поважний вік, силою і красою свого голосу він дасть фору кому завгодно – і тим самим потапам, і біланам, і іже с німі. Пам’ятаю, він розповідав історію про те, як відвідував концерт джазових виконавців. Вони розривали зал на шматки, хоча мали вже по 60 років. «Когда деды зажигают, в этом есть фишка» – сказав він. На цьому концерті фішка дійсно була, бо Розенбаум  «запалював» сповна. Зал підспівував улюблені «Вальс-бостон», «Утки», «Ау», «Мечта блатного поэта» та багато інших – а їм уже ого-го скільки! Дехто навіть підтанцьовував. Емоції буквально переповнювали зал. A сцену стрімко заповнювали оберемки квітів. Під кінець концерту вони нагадували велетенську гору, яка затуляла барда ледь не по пояс.

         Після антракту Розенбаум змінив лаконічний чорний костюм на хуліганську картату сорочку з джинсами. І настрій пісень відповідно змінився – від серйозних тем перейшли до більш приємних, з присмаком жарту. Тут особливу подяку треба віддати колективу музикантів. Клавішник, барабанщик, бас-гітарист робили свою справу на вищому рівні. Вони доповнювали гітару Розенбаума, творили неперевершене музикальне дійство. Оце справжня музика – якісна, глибинна, вистраждана годинами наполегливої праці.

            До чого я вам розповідаю цю не надто свіжу байку? Та до того, що немає сил спостерігати за гопніками, які, ідучи Кролевцем, врубають динамік на телефоні: «данбас в паніманіі улічних муток, замути бариг, пагонав замути. І так праісходіт каждае утро  замути бариг, пагонав замути». Блювати хочеться від такої «музики», і плакати – від розуміння того, що це ж чиїсь діти. Може, навіть моїх сусідів.

            Моя би воля – то треба ввести покарання тим батькам, які дозволяють своїм дітям ігнорувати класику,  шкільну програму з літератури і мистецтвознавства. Хороший смак потрібно виховувати – це нелегка праця. Причому, робити це треба в юному віці, доки «пающіє труси» ще не заволоділи дитячою свідомістю. Читайте більше книг, шановні! Розуму вам у голову, а Вівальді і Шопена – в наушники!