Покинутий хутір Хоменкове. Подорож друга, містична.

Якось навесні "Кролевець без купюр" писав про покинутий хутір Хоменкове. Тоді моя прогулянка по хутору була сонячна, добра, окутана пеленою тихого смутку. Нещодавно було вирішено повернутися і дослідити цей острів мертвих детальніше, аби залишити його жити хоча б у світлинах. 

Втім, подорож ця вдалася зовсім не така, як минулого разу і прямо кажучи, зовсім не така, як того чекалося. Хоменкове зустріло мене вороже і містично - немов оті тіні забутих предків, про які йшлося минулого разу, насправді блукають поміж розтрощених садиб...

Але, не забігаймо наперед. Розкажу-но я все по порядку. 

Виявляється, Хоменкове - не таке уже й маленьке. Головна вулиця (вірніше, стежечка, що від неї лишилася) тягнеться дууже довго. Йього разу я заходжу з того її кінця, що далі від траси - хочеться побачити найвіддаленіші куточки.

Знайти початок моєї жаданої "вулиці" - не так-то просто. Мені пощастило: я маю досвідченого провідника. Ми проходимо нескінченні поля кукурудзи та гречки, занурюємося у лісові хащі.

Але те, що здалеку здавалося ліском - насправді старі занехаяні хоменківські сади. Віття дерев хилиться під вагою груш та яблук. Отож, ми вже близько!

Оці кущі - це якраз і є дорога, що пролягала хутором. Обабіч неї колись тягнулися людські домівки.

 Зліва помічаю першу садибу, що хоч трохи збереглась. На вулиці вже надвечір'я. Відразу ж натрапляю на дивовижну картину - погреб зі зруйнованим дахом утопає в зелені. Всередині гарно збереглися сліди людського життя. Дуже хвилююче, скажу я вам - знаходитися тут, торкатися до стін, які пережили на кілька десятків років більше (цікаво, скільки ж точно?), аніж ти.

Вхід до погребу заріс зіллям, неначе ліанами. Якщо чесно, спускатися туди було доволі моторошно. Звідусіль вигулькували якісь недоречні предмети - так, немов хазяїн цього розбомбленого маєтку от-от замайоріє на горизонті. 

Мій провідник попростував дорогою вперед - шукати інші хатинки, варті уваги. Я ж лишаюся в підземеллі. І тут, немов у американській страшилці з поганою режисурою - нагорі щось починає вистукувати. Я, звісно у привидів не вірю, проте містичність цього вечора доведена до межі. 

Поспіхом покидаю невигідну позицію у погребі і йду шукати винуватця мого срамного переляку. (Знов як у дурному фільмі).

Проте, нагорі нічого і нікого не виявляю. Зарості, скелети дахів - от і все, що знаходжу.

 Трохи фотографую, заспокоююсь. Насолоджуюсь густою тишею цього місця. Тут дуже сильна енергетика - туга будинків за своїми хазяями просто-таки витає у повітрі. Натрапляю на драбину, підставлену до дерева так, наче хтось щойно звідти зліз. Дивуюсь, малюю собі в уяві пасторальні картини тихого хоменківського життя кількадесят років тому.

Обходжу кругом напівзруйнований будинок з високим романтичним ганком, наважуюсь залізти досередини, попри те, що залишки даху над моєю головою не дуже доброзичливо похитуються. Роблю одне-два фото, і - хай йому грець - усе повторюється! Десь якраз навпроти мене, за оцією стіною, зчиняється несамовита какофонія звуків. Щось падає, залізно бряжчить і підвиває. Цікавість-цікавістю, але ж я не супермен: відкидаю гордість і спішно покидаю будинок.

Бажання фотографувати кудись випарувалось. Я проходжу весь хутір у пошуках мого провідника і роздумую над тим, що сталося. Звісно, це котики-песики гуляють на розвалинах, або просто старе перекриття завалилося якраз недоречно... Але сутінки окутують мене, дерева тягнуть до мого лиця свої віти, і я подумки вибачаюсь у тіней за це вторгнення у їхній чертог.

 Середня частина хутора залишається позаду, я стрічаюсь зі своїм другом біля самого виходу. За кілька сотень метрів - та сама єдина садиба, у якій ще живуть люди. Цікаво було б з ними поспілкуватись.. Як їм тут живеться, посеред привидів?

Тут ми також натрапили на доволі цікаву хатинку - одну з найціліших у всьому хуторі. Тут - ще більше дивних і прекрасних речей.

 Ось вони, сходи, що вели колись до чиєїсь рідної оселі. Ось той ганок, на якому мати розчісувала коси доньці, чи, може, татко вчив сина різьбі по дереву...

 Ми заглянули досередини крізь велетенську щілку між дверима. Ось що побачили.

 Не втримавшись, я все-таки заходжу в передпокій. Тут порівняно недавно ще були люди.

 Чоботи, газети, вставні щелепи (!) - знов чомусь стає не по собі. Пробувши тут хвилинку, покидаю будівлю, ще пам'ятаючи про повагу до тіней забутих предків. Ми з провідником щільно закриваємо двері, закладаємо патиком поміж ручок - так вони хоча б не ляпатимуть від вітру.

Наостанок прогулюємося садком - тут розкинувся цілий яблуневий рай. Деревця хилять свої до низу, яблучка вкривають землю суцільним килимом. Смачні яблука, до речі!)

Милуємося останніми проблисками заходу сонця, що заплуталося своїми промінчиками у старій шпаківні. Перед нами - дорога додому. Тут живе душа - і саме тому це місце таке магнетичне і загадкове. Може, сьогодні Хоменкове нам не відкрилося повністю - то нічого. Довіру треба заслужити. Тому, я обов'язково повернусь сюди ще.