А розкажу-но я вам одну байку. Вірніше, покажу. Сталося це вже давненько і не зі мною, проте один знайомий люб'язно передав мені у користування і саму історію, і фото до неї. Історія ця дуже коротка і проста. Пішов якось мій знайомий з друзями на риболовлю. Виходили на світанку. Вранішній туман так красиво стелився по свіжій весняній зелені, що чуйне до краси серце від істинно чоловічої забави "половити рибку" переметнулося до "зафіксувати, зберегти". Ніжна голубінь ставочка, клуби туману, мерехтливі крапельки роси... Ранкове пробудження природи змушувало серце битися частіше, а потім завмирати: "Господи милосердний, у якому красивому світі ми живемо! Яке прекрасне моє місто і як гарно, що я в ньому живу" - приблизно такі думки ворушилися в голові мого знайомого.
Ще б трохи, і він міг би створити якусь безсмертну поему - так подіяла на людину незаймана краса кролевецької околиці. Незаймана краса. Незаймана. Пропоную зупинитися на цьому слові, посмакувати його, пропустити через себе... А потім перевести погляд на наступне фото. От. В цьому - всі ми. На планеті тисячі місцин, де люди віддали би власну ногу, аби тільки жити в оточенні такої розкішної природи. А ми просто гидимо посеред зеленої оази, плекаємо бельмо на власному оці. Це вже починає смердіти мазохізмом, шановні! Ми - звичайні збоченці, які самі собі роблять боляче, а потім самі ж таки від цього страждають. На жаль, я не маю рецепту від цієї хвороби. Я навіть не маю уявлення, звідки вона у нас взялась. Знаю лише одне: я завжди тягаю повні кишені неймовірно-дивного сміття - пробочки, стікери, папірчики, недопалки друзів, у щось замотані, щоб не смерділи. Я завжди тягну усе це додому, коли не знаходжу смітника. Багато людей називають це дивним, а мене - фріком. Аякже, навкруги все одно купи таких "мєлочєй"! А я все одно так роблю. І робитиму до скону.
Пи.Си: Мій знайомий не написав жодної поеми, не спіймав жодної рибини, і взагалі - він більше не любить фотографувати Кролевець. І що тут скажеш?
Комментариев нет:
Отправить комментарий