Недавно у мене сталося справжнє потрясіння. Це ж до якого життя треба дійти, щоб у Кролевці промишляти сміттям? Можете назвати це наївністю чи навіть дурістю, але мені все життя думалося, що у нашому місті бомжувати просто нереально. Ну скільки навколо пустує землі, скільки порожніх хат стоїть? Картоплину і дах над головою можна собі знайти завжди. Якщо працювати. Оце магічне слово, якого так багато українців бояться, як вогню. ПРА-ЦЮ-ВА-ТИ. 
Дідько! Та це не зла долюшка їх так покидала, це ж вони самі обирають собі таке життя?
Виходить, що так. Ми тотально ліниві, ми не хочемо розорювати грядочку і саджати овочі, ми не хочемо гарувати на пана бізнесмена за зарплату. Ми хочемо все і зразу, бажано нічого при цьому не роблячи. Ідеальний варіант - украсти. А якщо ж ні - нам простіше обернутися бомжем і збирати пляшки і недоїдки. Мінімальні зусилля - максимальний сатисфекшн!
Оці двоє у моїх очах стали якоюсь злою карикатурою на українське суспільство. Не вибився в "люди"? Не хапнув мільйончика? Ну і біс із ним, заливай глотку, рийся у своєму смітті і не звертай увагу на навколишнє! Хай роблять усе, що хочуть - плюндруюють нашу мову, культуру, гідність.. Яке нам діло, коли є затишний нескінченний смітничок? Це такі собі ліки від свободи, ліки від думок. Бо ясний розум і серйозні думки, як відомо, не дуже гарно впливають на настрій.
Отак і наші домівки з пластиковим євро-ремонтом: ті ж самі "смітнички", маленькі комірчинки, обладнані без смаку дешевим токсичним пластиком. Ми риємося в них, топчемося, а на світ божий - ніякої уваги. Прибрати вулицю, що прилягає до будинку? Та ну, нашо! Поратувати за облагородження міста? Не треба! Потурбуватися про екологію свого краю? До біса, само розсмокчеться! І так до безкінечності...
Боже, дай нам ліків від тупості і обмеженості, зніми оцю полуду з наших очей!
Комментариев нет:
Отправить комментарий