Сміттєві голови або чому весна забарилася?

Ще вчора кролевецькими вулицями текли весняні струмки, що часом перетворювалися навіть на бурхливі ріки. А вже сьогодні зранку все місто вкрилося казково-пухнастим сніжним покривалом. І все б воно нічого, наче ж красиво і неймовірно радісно, та мені з голови чомусь не виходить думка: це вже сама природа вказує нам, дурням на те, що пора би призадуматись. Про що? - спитаєте ви. А ось про що! Наші вулиці потопають у смітті найрізноманітнішого вигляду та походження. З настанням весни усе те добро вилазить на очі, і так гидко робиться матінці-природі, що вона з несамовитістю засипає нашу землю знову снігом. Сип, комунальникам на радість! Побільше би снігу, тоді і прибирати не доведеться - все біленьке і гарненьке.

Цегляний монстр на Чкалова: хто стане наступною жертвою?

Звісно ж, ніхто не хотів би мати вдома смітник чи якусь занедбану руїну. Але ж Кролевець – це наш дім, чи не так? Тоді чому ми перетворюємо його на помийну яму, яка іноді стає не просто огидною, а ще й небезпечною?

Звернімо увагу на стару недобудову по вул. ­­Чкалова. Скільки себе пам’ятаю – вона зажди була похмура, обшарпана, а головне – аварійна. Улюблене місце бродячих псів, щурів, наркоманів та школярів, що втекли з уроків розпити пляшечку якогось шмурдяку, вибачте на слові. Буквально за кілька метрів – житловий будинок та двір, у якому граються маленькі діти. Логічне питання: невже їхні матері не турбуються про те, що поряд знаходиться такий об’єкт? Хто буде відповідати за дитину, привалену бетонними перекриттями, які вже не один рік погрозливо хитаються? І нарешті, що думають з цього приводу самі мешканці прилеглих територій?

Revo - forever або що поробляють наші діти у вільний час?

Нещодавно мені довелося побувати на такій собі «прогулянці» по одній з кролевецьх недобудов. В народі це місце називають «стройка». Променад виявився дуже повчальним. Але про нього – трохи пізніше. Якось непомітно в окрему тему для розмови виділилися неперевершені шедеври місцевих худо-художників. Буквально кожен сантиметр цегляних стін про щось кричить і волає.

Різноманіття цих «наскельних» малюнків дає підставу стверджувати, що школярі тут проводять немало часу. А їх зміст вказує на високий рівень розвиненості і культурності сіїх рембрантів і гогенів. Матюки, зізнання у коханні і класичне «васька дурак» іноді перемежовується зовсім несподіваними речами. Речами, котрі змушують замислитися. Особливо мене вразив велетенський слоган, придуманий якимось геніальним підлітком і направлений на популяризацію прекрасного напою Revo.

Віват, укрзалізниця або невигадана історія одного 8 березня

Укрзалізниця – дуже гаряча для мене тема. Так склалось, що за останні роки мені довелось чимало користуватися її послугами. І за цей час в арсеналі назбиралося дуже багато різноманітних «залізничних» історій – вистачило б на чималу збірку оповідань. Але усі ті історії переважно негативні, тим-то я і не дуже прагну їх розповідати. Але, як говорив один відомий персонаж – «льод тронулся!». Нарешті в мене є і добра історія.

Уже традиційно на 8 березня до Кролевця доїхати поїздом чи електричкою – просто нереально. Хай там сильніше гикнеться Кларі Цеткін, чиказьким повіям, чи ще бозна-кому, причетному до створення цієї дати. Не знаю, як зі святом, але ажіотаж на залізниці у цей день вони створили точно. Втім, «справжні кролевчани не бояться нічого» – повторюю собі як мантру, і поринаю і подорож-невідомість. Квиток маю лише до Ніжина. Далі мій поїзд прямує на Петербург через Чернігів, а я маю всі шанси залишитися вивчати славетну ніжинську землю на невизначений термін. Та все сталося, немов у казці. Поїзд мене зустрів привітно: чайні скляночки в ажурних підставках, ядучо-червоні велюрові сидіння і штори в тон – справжній совєцький шик. У Ніжині мені довелося пробути ні багато ні мало – півтори хвилини. Тільки-но висаджуюсь – під’їжджає електричка на Кролевець.  І тут  почалися дива. Пані провідниця, ця рятувальниця недолугих мандрівників, ця залізнична мадонна бере мене «на борт» без квитка, і – увага! – не бере з мене ні копійки. Атракціон небаченої щедрості, чи вияв неабиякої  людяності? Хто зна. Але я їду собі в м’якому крісельці, розглядую поруділий сніг, що його намагається скинути з себе стомлена земля, і радію. Радію зовсім не від того, що довелося зекономити кільканадцять грошей, а від того, що ця жіночка пробуджує в мені віру в інших людей. «Люди хороші, люди хороші!» – вже друга за сьогоднішній день моя мантра.

Вже на виході про всяк випадок шось намагаюсь спитати , мовляв, «скільки?».  А вона мені так лагідно: «не задєржуйтєсь, а то состав одправляється». І моя купюра так і не досягає її кишені… «ЛЮДИ ХОРОШІ, ЛЮДИ ХОРОШІ!»

Тепер залізниця для мене стала виглядати трохи по-іншому.

Пляшковий клондайк у кролевецькій лікарні

            От така, відверто кажучи, шокуюча картина постала переді мною сьогодні – у підвалі, що веде до буфету Кролевецької ЦРЛ. Тут навіть у кріпенного чолов’яги  мимоволі виникне асоціація із кривавим фільмом про хірурга-маніяка та психопата за сумісництвом.

Дядюшка Ленін: за і проти

  Досить давно в одній соцмережі мною була випадково підслухана (чи то пак, «підчитана») гаряча дискусія кролевчан з приводу переносу/знищення/предання анафемі пам’ятника В. Леніну, який, як відомо, преспокійно собі стоїть прямо в центрі нашого міста. Але, по-правді сказати, я не маю однозначної думки з цього питання. З одного боку – ну стоїть собі і стоїть, нікому не заважає. Як у тому фільмі: «кто ж его посадит, он же памятник». Колеса Лєнін машинам не вгинає, як глибочезні ями на дорогах, сміття ніде не розкидає, як «круті» школярі, ну і ще купа усіляких «не». З іншого боку, було б зовсім незле поставити на тому місці щось «українськіше». Ну хоча б того ж самого Тараса Григоровича, а може й Лукаша. Як альтернатива – взагалі розбити міні-сквер з фонтанчиком/клумбами/морозивом.

Аби остаточно не загубитися у плині власних міркувань, було вирішено спитати випадкових перехожих: а що вони думають з цього приводу?

Точного відсоткового співвідношення відповідей респондентів наводити не буду, статист із мене так собі. Але висновок чіткий і однозначний: ну не замарачіваєцца пересічний кролевчанин з приводу місця проживання дядюшкі Лєніна! Їм і так проблем вистачає – як на роботу добігти по такій ожеледиці, бо єдина маршрутка зламалася; де купити дешеве сало, бо в найближчому магазині ціни завищені до космічних розмірів.

Тож, мораль моєї байки така: покиньте ви у спокої того Леніна, а займайтеся краще проблемами важливими і болючими, яких у Кролевці повно – є де розгулятися і показати, на що здатен.

Фото дядюшкі Лєніна во врємєна билой слави. Джерело: http://www.etoretro.ru. До речі, там є багато цікавих фоток про старий Кролевець.

Найкраще місто у світі

Старе фото, зроблене на телефон. Чомусь ніколи раніше моя увага не сконцентровувалась на цих аж занадто «пізанських» стовпах. Кажуть, що ніякої суттєвої небезпеки ці похилені тримачі електродротів не несуть – впасти вони начебто не можуть. Не знаю, як там з технікою безпеки, але настрій вони створюють відповідний. Все-таки Кролевець може бути і містичним, і загадковим, і похмурим, і яким тільки завгодно) Мені здається, професійний фотограф міг би відзняти тут просто шедевральний кадр, тим паче за туманної погоди.

Отож, беріть у руки фотоапарати, і гайда знімати Кролевець – найкраще місто у світі!