Розруха в клозетах чи в головах?

«Розруха не в клозетах, а в головах» – влучну фразу колись сказав Філіп Філіпович, герой «Собачого серця». Але, відвідуючи так звані кафе-бари-ресторани Кролевця, мимоволі відмічаєш, що якраз в клозетах розруха царює така, що аж страшно. А що ж тоді в головах, питаю я вас?

Оця халабудка - туалет найпопулярнішого "клюбу" в місті.

            Тим часом, пропоную помилуватися «туалетом» (якщо цю споруду можна так назвати), до якого у свою чергу пропонують ходити власники найпопулярнішого у місті закладу «Казка». Цей бар претендує на славу найкрутішого клубу і місцевого трендсеттера. Але мені просто дико, як люди взагалі туди ходять? Як там було, «баня – а через дорогу раздевалка»? Оце схоже, але в тисячі разів гірше.

Вельмишановні, дорогі, супер-ресторатори ви наші! Ну обладнайте у себе в закладі нормальний туалет, щоб не принижувати гідність власних відвідувачів. Адже ж у себе вдома ви мабуть руки миєте, та ще й з милом? А клієнти тоді чим гірші?

            До того ж, відкрию вам маленький секрет: усі ваші розкішні-модні-розряджені-в-пух-і-прах відвідувачки пильно слідкують за трендами. А знаєте, який зараз тренд у найбільшому фаворі? Не знаєте. Так от, кожна нормальна гьорла повинна мати фото на айфон – де б ви думали? Та правильно – у туалеті улюбленого клубу! Це ж маст хев, як уггі або пальоний гуччі. Тому чимдуж приваблюйте клієнтуру – приведіть вбиральню хоча б до елементарного порядку. 

Зимою до так званого туалету можна доїхати хіба що на ковзанах.

Так виглядає супер-клозет всередині.

П.С: найближчим часом я планую дослідити ще й інші вбиральні міста – може, з наступними мені пощастить більше.

Я - людина Кролевця

Коли із неба спадає морок марних сподівань, коли думки розпливаються у життєвій буденності, хочеться закрити очі і навмання брести цими вуличками, де до болю знайомий кожен камінець. Перетинати площу під лопотіння прапора, уявляючи, як при цьому усміхається з нього Святий Гавриїл, звернути до парку, вдихати його запах. Відчувати перехожих, вбирати в себе їх погляди, думки, клацання підошов і запальничок, ржавий скрип паркових гойдалок, посмішки, шарудіння ранкової  газети, кожен подих і кожну секунду мого старого друга, мого пристрасного закоханця, мого дбайливого батька – мого міста.

І ці люди… Ти їх не бачиш, ти їх просто відчуваєш…  Чи в запиленому книжковому магазині той дивний дідусь в окулярах подарує тобі книжку, що стане потім улюбленою на все життя. Чи в душному плацкарті, де світла надто багато, щоб спати і надто мало, щоб читати – якраз стільки, щоб збожеволіти – ота проста жінка з натрудженими руками відкриє просту істину, що стане поводирем у твоєму житті. Чи той кирпатий незнайомий хлопчик на велосипеді, що втирав тобі сльози і розбите коліно, та так і лишився назавжди в твоєму житті…

Це все твої люди, люди твого міста. І ти хочеш бути потрібним всім на світі, і ти просто виходиш на вулицю, і ти живеш, бо ти знаєш їх дні, їх дороги, їх дахи, їх святині, їх марення…

І ти знаєш людину свого міста, бо ти також – людина.

У Кролевці взагалі найкращі у світі люди. Принаймні, мені хочеться, щоб так було.